Tweet

У жовтні 2000 року відділом Державної виконавчої служби Ніжинського міського управління юстиції було відкрито виконавче провадження.

28 січня 2002 року державна виконавча служба повідомила заявницю про неможливість продажу власності боржника, оскільки Законом України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 26 грудня 2001 року було накладено заборону на примусову реалізацію активів підприємств, державна частка у яких складає 25% статутного фонду. У повідомленні також зазначалось, що власність боржника перебувала під податковою заставою.

29 травня 2003 року рішення суду було виконано.

У червні 2001 року заявниця звернулась з новою позовною заявою до того ж суду про стягнення з того ж самого підприємства подальших виплат та компенсації. Рішенням суду від 11 липня 2001 року заявниці було присуджено 275 грн. Ухвалою апеляційного суду від 13 грудня 2001 року рішення було скасовано, заявниці було присуджено 440,24 грн. 7 червня 2002 року касаційний суд відхилив касаційну скаргу заявниці.

У липні 2004 року рішення суду від 13 грудня 2001 року було виконано. Заявниця скаржилась на тривале невиконання рішень суду, винесених на її користь. Вона посилалась на пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Європейський суд з прав людини («Суд») зазначив, що рішення, винесені на користь заявниці, не виконувались протягом більше ніж двох років та семи місяців і двох років та шести місяців відповідно.

Розглянувши справу, Суд одноголосно:

1.   Оголошує заяву прийнятною;

2.   Постановляє, що у цій справі було порушення пункту 1

статті 6 Конвенції;

3.   Постановляє, що у цій справі було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції;

4.   Постановляє, що:

(а)  протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявниці 800 (вісімсот) євро в якості компенсації моральної шкоди плюс будь-який податок, який може бути стягнуто із зазначеної суми, які повинні бути конвертовані у валюту держави-відповідача;

(б)        після закінчення зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;

5. Відхиляє решту вимог заявниці стосовно справедливої сатисфакції.

«Урядовий кур’єр», 31 березня 2007 року